Анцелевич Міжнародне право (2003)

З огляду на те, що виробництво товарів неможливе без забезпечення цього виробництва необхідною робочою силою, а в умовах здійснення принципу свободи руху товарів необхідна також і свобода руху робочої сили, Римський договір 1957 р. сформулював право свободи пересування робочої сили в рамках ЄЕС. Зокрема в ст. 48 Договору заборонялася будь-яка дискримінація з мотивів національної приналежності між робітниками держав - учасниць Договору - при найманні на роботу, оплаті праці і забезпеченні інших умов роботи і наймання на роботу. При цьому поняття національності за західноєвропейськими мірками найчастіше збігається з поняттям громадянства.

Підтверджуючи і підсилюючи це положення, Єдиний європейський акт 1986 р. зажадав від держав-учасниць усунення всіх внутрішніх бар'єрів на шляху руху робочої сили.

Згідно з Маастрихтським договором 1992 p., усі громадяни держав-учасниць повинні одержати єдине союзне громадянство, й у зв'язку з цим, питання про свободу руху робочої сили спрощується до умов пересування за будь-яким внутрішньодержавним законодавством.

Однак деякі питання, пов'язані з пересуванням робочої сили в державах ЄС, ще до кінця не вирішені. Не ясним поки що залишається питання про тимчасове проживання робітників, які прибули для роботи в ту чи іншу державу ЄС. Чи цей час обмежений часом роботи і мотивами закінчення роботи, чи ступенем матеріальної забезпеченості, чи ще чимось, чи нічим? Усі ці питання, маючи загальну тенденцію вирішення на рівні ЄС, поки що практично вирішуються на національних рівнях.