Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
2. Економічний розвиток українських земель у складі російської держави. Криза кріпосництва.
На початок XIX ст. економіка України залишалася феодально-кріпосницькою. Економічну основу феодально-кріпосницької системи становила приватна власність поміщиків на землю. В середньому по Україні напередодні скасування кріпосного права в 1861 р. у власності поміщиків перебувало понад 70 % всієї землі. По окремих місцевостях частка поміщицьких земель була такою: на Правобережжі — в Київській, Подільській ї Волинській губерніях поміщикам належало 3/4 всіх земель, а орних ще більше, на Лівобережжі — у Полтавській і Чернігівській губерніях у руках поміщиків було 70 %, а в Харківській губернії — 68 % всієї землі, на півдні — в Катеринославській і Херсонській губерніях — поміщицьких земель було понад 68 %. Для Правобережжя й Південної (Степової) України характерною була наявність великих поміщицьких латифундій. Так, на Правобережжі 34 % кріпосних селян належало 240 найбільшим магнатам. На Лівобережжі поміщицьке землеволодіння було більш роздробленим.
На Правобережжі графам Браницьким, наприклад, належало близько 300 тис. десятин, князю Лопухіну — 100 тис. десятин. Багато земель роздав царський уряд поміщикам і великим урядовцям на півдні України. Так, барон Штігліц мав 126 тис. десятин, князь Воронцов — 100 тис, князь Лопухін — 100 тис, графиня Скавронська — 55 тис, князь Кочубей — 47 тис. і т. п.
Селяни, які сиділи на поміщицькій землі і були прикріпленими до неї, залишалися, як і раніше, власністю поміщиків, їх кріпаками. Всі поміщицькі землі розподілялися на дві частини: на одній частині велося власне поміщицьке господарство, другу частину становили селянські наділи, і перебували в користуванні селян і за які вони змушені були відробляти на поміщика панщину або платити оброк. Була й друга велика група селян — державні селяни.
Розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.
У першій половині XIX ст. відбувався інтенсивний розклад феодально-кріпосницької системи. Він полягав, насамперед, у розвитку товарно-грошових відносин — розширенні обміну, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, у перетворенні, продуктів праці на товар і підриві натурального характеру господарства. А коли на товар стала перетворюватися і робоча сила, товарне господарство почало переростати в капіталістичне.
Розклад феодально-кріпосницької системи переріс на середину XIX ст. у глибоку кризу, що виявлялася одночасно з товаризацією й руйнуванням натурального характеру господарства також у розвиткові капіталістичної й занепаді поміщицької промисловості, у розшаруванні селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому складанні нових класів — найманих робітників і буржуазії.
Стан сільського господарства
Провідною галуззю економіки України в першій половині XIX ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наявністю кріпосництва. Володіння поміщиків більшістю земель і селян, підневільна кріпацька праця, відстала система господарювання, низький і рутинний стан техніки — все це затримувало піднесення продуктивних сил.
Відсталою, екстенсивною залишалася система ведення господарства. На Лівобережжі і Правобережжі, як і раніше, панівним було трипілля, часто з неправильним чергуванням озимих, ярих та пару і недостатнім угноєнням полів. У Південній Україні, де було багато неосвоєних земель, переважала перелогова система землеробства.
Найбільш поширеними знаряддями обробітку ґрунту були плуг, соха, рало, борона (здебільшого з дерев'яними зубцями). Орали ґрунт переважно важким двоколісним плугом, у який впрягали волів або коней. Сіяли зерно в основному вручну, скошували хліба серпами й косами, а обмолочували ціпом або котками.
Відстала система землеробства, рутинна техніка, нестача в селян тягла, стихійні лиха (посухи, заморозки, град, сарана та ін.) зумовлювали низьку врожайність, особливо на селянських полях, і часті неврожаї. Середнім вважався урожай сам-4, а вище —добрим. За час з 1799 по 1856 р. Україна зазнала 28 повсюдних або часткових неврожаїв.
Нові явища в розвитку сільського господарства.
Хоча феодально-кріпосницькі відносини гальмували розвиток сільського господарства і прирікали його на відсталість, в ньому протягом першої половини XIX ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які вели до певного зростання продуктивних сил і настійно вимагали ліквідації кріпосництва. Працею й потом трудящих мас економічно освоювались і розорювалися нові, раніше не оброблювані земельні простори, особливо на Півдні України. Від 1778 по 1851 р. посівні площі Півдня України зросли в 25 раз і становили на початок 60-х років XIX ст. понад 6 млн. десятин. Унаслідок розширення внутрішнього й зовнішнього ринку стала збільшуватися товарна частина продукції сільського господарства, в першу чергу поміщицьких економій. Розпочалася спеціалізація землеробства, розвивалися поміщицьке торгове землеробство й тваринництво, стали появлятися нові галузі сільського господарства, такі як тонкорунне вівчарство, цукрове бурякосіяння, збільшувалися посіви пшениці, розгорталося вирощування технічних культур (коноплі, тютюну, льону) для продажу. В поміщицьких господарствах з'являлися нові промислові підприємства, дедалі ширше, особливо на Півдні, застосовувалася вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини, окремі поміщики починали переходити до більш удосконалених, багатопільних сівозмін.
Товаризація поміщицького господарства.
Посилення суспільного поділу праці, розвиток промисловості й торгівлі, поступове відокремлення міста від села і збільшення чисельності міського населення вело до зростання попиту на сільськогосподарські продукти і. отже, розширення внутрішнього ринку. Поряд з цим розширювався і зовнішній ринок. Це створювало сприятливі умови для збуту продукції, що вироблялася на селі, передусім у поміщицьких маєтках. Унаслідок цього посилювалися зв'язки поміщицьких економій з ринком, зростала товарна частина їх продукції. Цей процес товаризації поміщицького господарства найінтенсивніше відбувався у Степовій Україні, і повільніше — на Правобережжі і найслабше — на Лівобережжі. Найраніше й найширше працювати на ринок починали великі поміщицькі маєтки, за ними йшли середні. Дрібні ж господарства поміщиків пристосуватися до ринкових умов здебільшого не могли.
Дедалі ширше втягуючись у товарно-грошові відносини, поміщицькі господарства передусім збільшували виробництво та продаж хліба і особливо пшениці. У середині XIX ст. вони давали 90 % товарного хліба, на селянські ж господарства його припадало лише 10 %. Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. Так, у середині XIX ст. з щорічного врожаю хліба, збираного в Україні, 97,5 % споживалося всередині країни і лише 2,5% вивозилося за кордон. Але й вивіз хліба за кордон, особливо через чорноморсько-азовські порти — Одесу, Бердянськ, Маріуполь, Миколаїв, Таганрог також зростав. З 1815—1819 pp. до кінця 50-х років середньорічний вивіз чотирьох основних хлібів (пшениці, жита, ячменю й вівса) з чорноморсько-азовських портів збільшився майже втричі і в 1856—1859 pp. становив понад 4 млн. четвертей (четверть — міра сипучих тіл — дорівнювала залежно від виду злаку 6—10 пудам). Перше місце займала Одеса, через яку в 50-х роках вивозилося 4/5 всієї кількості хліба, який експортувався з чорноморсько-азовських портів. Якщо до кінця XVIII ст. поміщики південних і західних губерній вивозили на захід продукцію своїх маєтків здебільшого через Ригу і Гданськ, то в першій половині XIX ст. основними центрами експорту стали чорноморсько-азовські порти.
Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, в губерніях: Херсонській, Катеринославській і Таврійській. Широкі родючі простори, близькі до чорноморсько-азовських портів, що давало змогу поміщикам легко експортувати хліб та інші сільськогосподарські продукти за кордон, наявність великих поміщицьких маєтків, мала кількість кріпаків і значний приплив не закріпаченого населення, більш широке застосування машин і вільнонайманої праці,— все це сприяло розвиткові торгового землеробства.
Велику кількість товарного хліба на внутрішній і зовнішній ринок давали також правобережні губернії — Київська, Волинська і Подільська. Так, наприкінці першої половини XIX ст. 40 % всього хліба, що експортувався з Одеси за кордон, давала Правобережна Україна.
Поміщики лівобережних губерній — Полтавської, Харківської й Чернігівської, віддалених від Чорного та Азовського морів і центральних промислових районів Росії, при тодішньому бездоріжжі і відсутності інших засобів перевезення, крім гужового транспорту, а також через вузькість місцевого внутрішнього ринку,— не мали належних умов для продажу хліба, значна частина якого не знаходила збуту. У зв'язку з цим лівобережні поміщики, шукаючи виходу з тупика, переробляли хліб на горілку, змушуючи селян купувати її в своїх шинках, а також збуваючи її на різних ринках.
У цілому ж збільшення поміщиками виробництва хліба на продаж, тобто розвиток товарного землеробства, підривало натуральний характер господарства і було одним з важливих елементів розкладу фєодально-кріпосницької системи.
Пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, поміщики збільшували земельні площі під посівами технічних культур: у Полтавській і Чернігівській губерніях — під тютюном і коноплями, у Катеринославській і Херсонській — під льоном. З другої половини 20-х років, після заснування перших цукрових заводів, на Правобережжі і Лівобережжі стали швидко розширюватися плантації цукрових буряків, що зайняли значне місце в площах, зайнятих під цією культурою в цілому по Росії. З 36 500 десятин, засіяних у 1848—1849 pp. у Росії, 27 700 десятин, або 75,8 % загальної площі було в Україні.
Поряд з торговим землеробством поміщики розвивали й торгове тваринництво. Не тільки для потреб своїх господарств, а й для продажу на внутрішньому і зовнішньому ринках вони розводили й випасали дедалі більшу кількість коней і великої рогатої худоби. Але особливо швидко, зважаючи на безперервно зростаючі потреби у вовні російської суконної промисловості і збільшення на неї попиту за кордоном, розвивалося в першій половині XIX ст. вівчарство, зокрема тонкорунне. У 1850 р. кількість овець в Україні досягла майже 10 млн. голів, з них тонкорунних було близько половини. Найширше тонкорунне вівчарство розвивалося на Півдні України і в Бессарабії. Якщо в 1823 р. у великих поміщицьких господарствах Катеринославської й Херсонської губерній було понад 300 тис. мериносових овець, то в 1848 р. їх стало близько 2 млн. голів. Чимало отар доходили до 50—75 тис. голів кожна, а у найбільших власників, таких, як німецькі колоністи Філіберт і Фейн, було по 100 тис. овець.
Багато вовни з України, передусім південної йшло на суконні фабрики всередині країни, але значна її частина вивозилася й за кордон. Лише за 10 років, протягом 1843—1853 pp., з чорноморських та азовських портів і через сухопутні митниці в Бессарабії було вивезено понад 4 млн. пудів вовни. В останні роки цього періоду чорноморсько-азовський експорт вовни становив 70—72 % всього її вивозу з Росії. За ЗО—50-і роки було вивезено вовни близько 8 млн. пудів на загальну суму понад 125 млн. крб.
Однією з ознак товаризації поміщицьких господарств і розкладу феодально-кріпосницької системи було заснування й розширення поміщиками промислових підприємств, які, хоч і ґрунтувалися на праці кріпаків, але їх продукція переважно йшла на продаж. Це були борошно, крупи, горілка, сукно, полотно, залізо, чавун, мило, шкіри, цукор, скло та інші вироби. Найбільше місце поміщицькі підприємства займали у винокурній (ґуральництві), суконній, цукровій і селітряній галузях промисловості. В інших галузях: залізоробній, порцеляновій, паперовій, скляній, шкіряній і т. п. — поміщицькі підприємства відігравали менш істотну роль. Загальною тенденцією розвитку промисловості в першій половині XIX ст. було поступове витіснення поміщицьких, вотчинних підприємств купецькими, Капіталістичними. Розширення внутрішнього й зовнішнього ринку і зв'язана з ним товаризація поміщицького господарства викликала в поміщиків намагання збільшити кількість вироблюваної продукції для продажу, а звідси — зацікавленість в інтенсифікації виробництва і підвищенні продуктивності своїх маєтків. У зв'язку з цим стає більш розповсюдженим вживання найманої праці й застосування машин, що було також однією з рис розкладу феодально-кріпосницької системи. Оскільки в південних губерніях — Херсонській і Катеринославській кріпаків було мало, а торгове зерноробство там розвивалося дуже інтенсивно, отже, робочих рук не вистачало, південні поміщики уже в першій половині XIX ст. раніше й ширше від поміщиків інших місцевостей вдавалися до найманої праці (селян-втікачів, оброчних селян, що йшли сюди на заробітки, тощо). Однак і поміщики всіх інших губерній теж наймали робітників, особливо в час сінокосу й збирання врожаю, а також на підприємства, де була потрібна кваліфікована робоча сила.
Крім того, для підвищення продуктивності свого виробництва поміщики, особливо в Степовій Україні, стали дедалі ширше застосовувати в своїх маєтках сільськогосподарські машини — сіялки, віялки, косилки, молотарки та ін. Ці машини вони здебільшого довозили з-за кордону або купували на місцевих і російських заводах, які стали засновуватися в цей час.
Шукаючи шляхів до підвищення продуктивності сільськогосподарської праці і прибутковості своїх маєтків, деякі поміщики робили спроби раціоналізувати своє господарство, упровадити досягнення агрономії. Окремі поміщики розпочали сіяти поліпшені сорти зернових культур, краще вести обробіток ґрунту, переходити від трипілля до багатопілля. Розгортали діяльність сільськогосподарські товариства, такі, як Вільне економічне товариство, засноване ще в 1765 р. в Петербурзі, Московське товариство, яке виникло в 1819 p., Товариство сільського господарства Південної Росії, що утворилося в 1828 р. в Одесі, видавалися «Труды Вольного экономического общества», «Земледельческий журнал», «Земледельческая газета» та ін. Члени товариств, автори публікованих праць, піклуючись про збільшення прибутків, вишукували шляхи інтенсифікації й кращої організації поміщицького господарства.
Одним із поміщиків того часу, який виступав за раціональне ведення сільського господарства, був Василь Назарович Каразін (1773—1842) — учений, винахідник, засновник Харківського університету, видатний громадський діяч. Він виступав за більш раціональне ведення сільського господарства. Його зусиллями в 1811 р. в Харкові було засновано Філотехнічне товариство, яке об'єднало близько 100 членів і закликало поміщиків переходити до кращих методів господарювання. Сам Каразін у своєму маєтку в с Кручик на Харківщині створив хімічну лабораторію, метеорологічну станцію і дослідне поле. Звертаючись до поміщиків із закликом раціоналізувати своє господарство, Карамзін писав: «Час порушити нашу солодку дрімоту. Вже стає очевидно, що доходи, які ґрунтуються на господарстві наших предків, недостатні для задоволення наших витрат, що дедалі зростають». Але більшість спроб передових поміщиків раціоналізувати своє господарство закінчувалася крахом, оскільки вони ґрунтувалися на основі кріпосницької системи, зокрема на підневільній кріпацькій праці.
Проте в цілому зростання поміщицького торгового землеробства й тваринництва, заснування в поміщицьких маєтках підприємств, що працювали значною мірою на ринок, застосування машин і вільнонайманої праці,— все це підривало натуральний, самодостатній характер поміщицьких господарств, свідчило про розклад феодально-кріпосницької системи і формування нових, капіталістичних відносин.
Посилення й становище експлуатації поміщицьких селян.
У першій половині XIX ст., як і раніше, феодальна економіка ґрунтувалася на праці селянства. Селянство не було однорідним як за своїм правовим становищем, так і за майновим станом, заможністю. Селяни поділялися, передусім, на дві великі групи:
1) поміщицькі, що були власністю поміщиків, їхніми кріпаками;
2) державні (казенні), які були власністю держави, а не окремих поміщиків.
Напередодні реформи (1857 р.) в Україні серед усієї маси селянства, поміщицькі селяни-кріпаки становили понад 50 %. У цілому їх було близько 5,3 млн. чол., в тому числі на Правобережжі понад 3 млн. чол., або 58 % загальної кількості населення, на Лівобережжі — 1,7 млн. чол., або 35 % і на Півдні України — 600 тис, або 25 % усього населення.
Оскільки в Україні були родючі землі, у ряді районів зручні умови для експорту продукції і, отже, сприятливі можливості для ведення власного господарства поміщиків, основною формою експлуатації селян-кріпаків була панщина, відробітна рента. На оброці тут було лише трохи більше 1 % кріпаків, решта — майже 99 % — відробляли панщину.
Зі збільшенням на внутрішньому й зовнішньому ринках попиту на хліб та інші сільськогосподарські продукти, поміщики, щоб якнайбільше виробити цих продуктів для продажу, посилювали феодальну експлуатацію своїх селян, часто доводячи її до крайніх, нелюдських меж. Насамперед, розширюючи свою власну ріллю й пасовища, поміщики зменшували або й зовсім відбирали в селян їхні надільні землі, переводили їх на віддалені або неродючі грунти. Ще в другій половині XVIII ст. на Лівобережжі в користуванні селян перебувало 75 % всієї поміщицької землі (без лісу), а наприкінці 50-х років XIX ст.— лише 39 %. Напередодні реформи 1861 р. селянськими наділами було зайнято на Правобережжі 37 % поміщицьких земель, а на Півдні, в Новоросії —14,3%. Багато селян були зовсім позбавлені наділів (халупники), інші мали тільки садибу (городники). Значну частину обезземелених селян поміщики переводили в число дворових людей, які постійно жили й працювали в панському маєтку. Якщо за дев'ятою ревізією (1850—1852 pp.) на Україні дворових налічувалося 56,5тис.чол. (по Росії — 519,4 тис), то за десятою ревізією (1857—1859 рр.) їх уже числилося 180 тис.чол. (по Росії — 723,7 тис.чол.). Крім того, поширювалася місячина, коли поміщик зобов'язував селянина постійно, щоденно працювати на панщині, а за це видавав місячне утримання натурою (місячину).
Прагнучи діставати якнайбільше зиску, поміщики примушували працювати своїх кріпаків на панщині 4—5— 6 днів на тиждень, а то й у неділю. Щоб зацікавити селян працювати інтенсивніше, вони вдавалися до урочної системи, при цьому часто визначали такі на день «уроки», що їх треба було відробляти по 2—3 дні. У народній пісні про це говориться так:
Молотив я в понеділок,
Молотив я і в вівторок,
Обмолотив я в вівторок,
Лишилося снопів сорок,
А в середу докінчив —
День панщини одробив.
Крім відробляння панщини, поміщики змушували селян виконувати різноманітні інші повинності — рубати ліс, перевозити поміщицькі продукти на ринок, вартувати маєток, прясти нитки, вибілювати полотно, а також платити різні грошові й натуральні побори (приносити панові мед, курей, качок, яйця тощо).
Нарешті, поміщик повністю розпоряджався особою селянина-кріпака — він міг його продати, подарувати, програти в карти, віддати в рекрути. Поміщики жорстоко знущалися з селян, катували їх, забирали до себе й ґвалтували жінок та дівчат, розлучали батьків і дітей, одним словом, фактично були повними господарями особи й життя селянина і його сім'ї.
Великий український поет Т. Г. Шевченко, викриваючи поміщицьке гноблення селян, так малював кріпосницький «рай»:
Он глянь: у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднее мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
Спроби царського уряду врегулювати відносини між поміщиками й селянами.
Невпинне посилення феодальної експлуатації й поміщицької сваволі викликало рішучий протест і зумовлювало зростання селянських рухів. Щоб хоч у якійсь мірі послабити селянське невдоволення, царський уряд, беззастережно захищаючи інтереси кріпосників, протягом першої половини XIX ст. робив окремі спроби врегулювати відносини між селянами та поміщиками.
20 лютого 1803 р. уряд Олександра І видав указ про «вільних хліборобів», за яким поміщики діставали право відпускати за викуп селян (за взаємною згодою) на волю з наділенням їм у власність землі. Однак цей указ реального значення не мав, бо на кінець 50-х років в Україні було тільки 11 тис. «вільних хліборобів» (всього по Росії 153 тис. чол.). До того ж вони, крім викупу поміщикам, платили подушну подать, відправляли рекрутську і земські повинності, не відчуваючи, отже, істотного полегшення.
2 квітня 1842 р. було видано царський указ про зобов'язаних селян. Він надавав поміщикам право укладати з селянами, за взаємним погодженням, договори про наділення їх землею за певні повинності — відробляння панщини або сплату грошового оброку. Після укладення й затвердження договору такі селяни називалися зобов'язаними селянами. їх становище нічим істотно не відрізнялося від звичайних кріпаків, оскільки вони залишалися прикріпленими до землі поміщика, мусили виконувати на його користь повинності, а він зберігав за собою повне право власності на всі землі, право управління всіма селянами й право вотчинної поліції. До того ж на 1855 р. зобов'язаними в Україні, в основному в Подільській губернії, стали всього приблизно І0 тис.чол.
Інвентарна реформа на Правобережній Україні.
Однією зі спроб розрядити напруженість селянської боротьби було проведення царським урядом у 1847—1848 рр. так званої інвентарної реформи на Правобережній Україні. Проводячи цю реформу, царизм мав на меті видати себе за захисника інтересів місцевих українських селян і використати їх у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, в якому брала участь значна частина правобережних польських поміщиків.
На Правобережній Україні ще з XVI ст. поміщики складали описи своїх маєтків, які називалися інвентарями (лат. inventarium — опис). До них заносилися відомості про кількість землі, її розподіл на поміщицьку й селянську, число селянських дворів, їх інвентар, у них визначався розмір панщини та інших повинностей, що їх мали виконувати селяни на користь поміщиків. Інвентарі складалися з волі самих поміщиків, самі ж вони визначали розміри селянських, наділів і повинностей.
Царський уряд, щоб певною мірою регламентувати відносини між поміщиками й селянами й цим залучити на свій бік селян, запровадив обов'язкове складання інвентарів. З цією метою в травні 1847 р. були опубліковані «Правила для управления имениями по утвержденным для оных инвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». 29 грудня 1848 р. було видано ці інвентарні правила в новій редакції, що для селян була гіршою за першу.
За інвентарними правилами вся земля, яка перебувала на час їх запровадження в життя у користуванні селян, мала залишатися у них без усякої зміни, тобто формально поміщики не мали права її зменшувати. За цю землю, в залежності від розмірів ділянок, селяни мусили виконувати на поміщика повинності: тяглові — по три дні тяглових з упряжкою і по одному — жіночому на тиждень, напівтяглові (мали 1/2 наділу) — по два дні піші і по одному жіночому. Городники за користування садибою й городньою землею платили оброк або відробляли панщину 24 дні на рік. Всі селяни, крім того, відбували на користь поміщика додаткові повинності: 8 днів будівельних на рік, 12 літніх згінних днів, два рази в місяць іти в нічний караул до поміщика і т. д.
Практично селяни не дістали полегшення, а часто їх становище навіть погіршувалося, бо інколи визначені за інвентарями повинності були більшими, ніж вони були раніше, а наділи меншими. Селяни залишилися у повній владі поміщиків. «Поміщик, — говорилося в інвентарних правилах, — є безпосередній господар в маєтку і наглядач за порядком та спокоєм між селянами». Крім того, контролю за здійсненням інвентарних правил встановлено не було, і поміщики робили все, що хотіли. Про це в народній пісні співається:
Зразу добре радилися;
Заповняли «йовантарії»,
А там стали шкуру дерти
Як і спершу дерли,—
Цілий тиждень верзувати,
Як і верзували,—
А в неділю ранесенько
До випасу гнати;
Отамани з батогами,
3 нагаем — гуменний,
На роботу цілий тиждень
Гонять, мов скажених.
Отже, всі заходи царизму по врегулюванню відносин між поміщиками й селянами не приносили реального поліпшення життя експлуатованим селянам. Царський уряд робив усе для збереження влади кріпосників і посилення гноблення народних мас.
Погіршення становища державних селян.
Великою й неоднорідною за своїм складом була група державних (казенних) селян. У 1857 р. державних селян на Україні було понад 5,2 млн. чол. або близько 50 % селянського населення, в тому числі на Лівобережжі — 53%, на Правобережжі — 22% і на Півдні — 51 % (всього по Росії було понад 16 мли. чол. державних селян). До числа державних селян належали селяни, що жили на казенних і власних землях, козаки Чернігівської й Полтавської губерній, селяни-однодвірці (походили з російських служилих людей і здебільшого мали лише двір), кіннозаводські селяни, вільні хлібороби, іноземні колоністи, колишні старостинські, коронні й монастирські селяни, селяни, приписані до казенних промислових підприємств, євреї-землероби, вільні матроси, нижні військові чини і їхні діти та ін. Значна частина державних селян України (на середину 50-х років 674 тис. чол.) була на становищі військових поселенців.
Сидячи на державній (казенній) землі, будучи власністю держави (казни) і вважаючись особисто вільними, державні селяни за характером відбування повинностей розпадалися на дві групи. Одна група — це селяни, які платили на користь держави, в казну оброк (податки грошима й натурою) і перебували, отже, на оброчному становищі. На оброчному становищі була більшість державних селян Лівобережної й Південної України. Друга група — це селяни, які перебували на так званому господарському становищі. Села, в яких жили ці державні селяни, віддавалися казною на певний час поміщикам-посесорам в оренду. Селяни мусили виконувати на них панщину та інші повинності. Фактично вони були в такому ж тяжкому становищі, як і поміщицькі селяни-кріпаки. На господарському становищі перебувала переважна частина державних селян Правобережної України, Білорусі і Прибалтики.
Як і поміщицькі селяни, державні селяни зазнавали дедалі більшого гноблення й експлуатації від феодальної держави та поміщиків. Особливо тяжким було становище державних селян Правобережної України, які перебували на господарському становищі. Взявши в тимчасову оренду казенний маєток, поміщик-посесор ставав повним його господарем і намагався дістати від державних селян, які там жили, якнайбільше зиску. З цією метою він зменшував селянські наділи і за цей рахунок розширював свої власні ґрунти, збільшував розміри панщини, чиншу й натуральних данин. Крім постійної панщини (не менше 2—3 днів на тиждень), орендар змушував селян відбувати й численні додаткові повинності: ґвалти або згони (гуртові сільськогосподарські роботи), шарварки (гуртові будівельно-ремонтні роботи), варту, подорожчизну та ін. Разом з панщиною селяни мали давати орендареві натуральні данини — хлібом, яйцями, птицею, медом та іншими продуктами, а також платити різні грошові збори. Хоча розміри повинностей і фіксувалися в люстраціях, інвертарях, контрактах, але фактично вони залежали від волі поміщика-посесора, бо ніякого контролю з боку царських властей не було. До того ж селяни мусили ще платити на користь держави подушний податок та різні земські збори, які весь час зростали.
Державні селяни Лівобережної й Південної України, які були прикріплені до землі й перебували на оброчному становищі, платили в казну великі податки: подушне, оброк, земські й мирські збори, відбували рекрутську, гужову, шляхову, будівельну та інші повинності.
В цілому розміри податків державних селян трохи більше, ніж за століття, від 20-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., зросли в 9—10 разів. На податки в селянина ішло не менше 40 % річного доходу.
Дедалі зростаюча експлуатація державних селян — відбирання в них поміщиками земель, зростання панщини та інших повинностей, невпинне збільшення податків і поборів, нестримне знущання й сваволя орендарів та урядовців — вели до розорення, фізичного вимирання державних селян, до різкого падіння платоспроможності казенного села, зростання недоїмок і зменшення доходів казни, а також до посилення невдоволення селян і піднесення селянських рухів.
Реформа управління державними селянами.
Щоб послабити гостроту селянської боротьби й піднести платоспроможність казенного села, царський уряд в 1837—1841 pp. провів реформу управління державними селянами. Було створено міністерство державних маєтностей на чолі з генералом графом П. Кисельовим. Йому були підпорядковані губернські палати державних маєтків, які через окружних начальників і мали управляти державними селянами. На місцях державні селяни дістали право обирати сільські й волосні управління, сільські й волосні розправи (суди), повністю залежні від царських чиновників. Частково збільшувались земельні наділи державних селян, влаштовувалося переселення останніх у багатоземельні місцевості, вводився оброк із землі й доходів від промислів замість подушного обкладення.
Відповідно до виданого в 1839 р. положення про управління державними маєтностями у західних губерніях на Правобережній Україні, в Білорусі й Литві почалася ліквідація здачі казенних маєтків в оренду поміщикам і переведення державних селян на оброчне становище, яке завершилося тільки в 1859 р.
Реформа управління державними селянами, хоч і внесла деякі зміни в їхнє становище, в цілому не ліквідувала їх феодальної залежності й експлуатації, не поліпшила їх забезпеченості землею, не припинила їхнього руйнування й деградації, а лише відкрила деякі шляхи для більш швидкого зростання заможної групи селян і, отже, для швидшого розвитку капіталістичних відносин.
Розвиток капіталістичних відносин у селянському господарстві. Посилення розшарування селянства.
Руйнування натурального господарства та розвиток капіталістичного укладу відбувалися не тільки в поміщицьких, а й у селянських господарствах.
Хоч через наявність кріпосництва й повільно, але зростала товаризація селянських господарств. Щоб оплачувати державі й поміщикам численні податки та побори, селяни змушені були частину своєї продукції, часто навіть необхідної, продавати на ринку, переважно на внутрішньому, — на дрібних ярмарках, місцевих торгах і базарах. Насамперед, вони продавали хліб. Як уже вказувалося вище, товарність селянського хліба була невисокою. У загальній масі товарного хліба, що , йшов на внутрішній і зовнішній ринок, селянський хліб становив лише 10 %. Більше його давали господарства заможних селян та іноземних колоністів, які були поселені царським урядом на Півдні і діставали від нього численні пільги та привілеї.
У селянських господарствах, особливо поблизу міст і промислово-торгових містечок, розвивалося промислове городництво й садівництво. Селяни вирощували й продавали картоплю, цибулю, часник, капусту, кавуни, дині, огірки, груші, яблука, вишні і т. п. З селянських господарств надходили також на ринок прядиво й олія з конопель, тютюн. З заснуванням цукрових заводів частина селянських земельних площ була зайнята під цукровими буряками, які збувалися на ці заводи.
Товаризувалося, хоч ще повільніше, ніж землеробство, й селянське тваринництво. Найбільш це було помітно у вівчарстві. Славилися, зокрема, решетилівські смушки (с. Решетилівка на Полтавщині). Селяни продавали молоко, сир, м'ясо, масло, сало, використовували продукти скотарства й вівчарства як сировину для домашніх промислів (вичинка шкур, смушків, вироблення сукна та ін.). Займаючись бджільництвом, селяни продавали мед і віск.
У першій половині XIX ст. у селянських господарствах продовжували розвиватися промисли.
Селянські промисли були різноманітними. Це — чинбарство, кушнірство, вироблення сукна й полотна, пошиття одягу і взуття, гончарство, обробка дерева — виготовлення бочок і діжок (бондарство), возів, коліс, дерев'яного посуду, викурювання смоли й дьогтю, випалювання деревного вугілля, ткання рядовини для мішків, попит на які зріс у зв'язку з розвитком хлібної та соляної торгівлі, тощо. Найширше промислами займалися державні селяни, які перебували на оброчному становищі, при цьому найбільше ремісників і кустарів було серед оброчних державних селян Полтавської і Харківської губерній. Поступово в селянські промисли проникав скупник, який відрізав кустарів від ринку збуту й сировини і з часом підпорядковував їх собі, перетворюючи фактично в найманих робітників і влаштовуючи капіталістичну роботу на дому.
Великого розмаху в першій половині XIX ст. набув чумацький промисел, відомий ще з другої половини XV ст. Розвиткові його в цей час сприяли приєднання Криму до Росії, визволення з-під польсько-шляхетського панування Правобережної України та возз'єднання її з Україною Лівобережною в складі Російської держави і ліквідація, внаслідок цього, спустошливих татаро-турецьких набігів і митних перегородок на півдні і Правобережжі. Змінився й сам характер чумацького промислу. Якщо раніше чумаки займалися в основному торгівлею сіллю й рибою, то з початку XIX ст., з розкладом феодально-кріпосницької системи, розвитком товарно-грошових відносин, при слабості й недосконалості транспорту і з посиленням потреби в перевозу чумацтво з торгового стає торгово-візницьким промислом. Чумаки купували випарну і кам'яну сіль в Криму, Бессарабіі, в Бахмутському і Слов'яносербському повітах, сушену, в'ялену і солону рибу на Дону, Волзі, на Азовському і Чорноморському узбережжях і звідти розвозили і продавали по всій Україні і багатьох місцевостях Росії. У 40—50-і роки XIX ст. в Україну щороку привозилось приблизно 8 млн. пудів солі і 2,5 млн. пудів риби. Основну частину транспортували чумаки. Крім солі й риби, чумаки торгували різними сільськогосподарськими продуктами, промисловими виробами, будівельними матеріалами — хлібом, медом, воском, цукром, дьогтем, смолою, прядивом, горілкою, кам'яним вугіллям, крейдою, алебастром та ін.
Разом з чумацькою торгівлею розвивалося й візникування, коли чумаки й спеціальні візники перевозили різноманітні товари на далекі відстані, на ярмарки в різні українські й великоруські міста, в чорноморсько-азовські порти. Протягом 40—50-х pp. чумаки транспортували щорічно 60—80 млн. пудів різноманітних вантажів, для перевозу яких використовувалось по 600—800 тис. маж або хур (возів). Особливо багато перевозилося хліба — 25— 40 млн. пудів, які йшли на експорт через чорноморсько-азовські порти.
Торгівлею і транспортуванням вантажів чумаки займалися не лише в Україні. Вони їздили по великій території — у російські міста й села аж до Уралу, Середньої Азії, Москви, Нижнього Новгорода, а на заході — до кордонів Польщі.
Чумацький промисел відігравав велику роль у розширенні торгівлі та товарно-грошових відносин, у зміцненні економічних зв'язків між різними районами України, а також між Україною й іншими місцевостями Росії.
Чумацьким промислом займалися різні групи населення — державні й поміщицькі селяни, міщани, дрібні поміщики. Найбільшу частину чумаків становили державні селяни, зокрема державні селяни Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній. З розширенням чумацтва відбувалося швидке розшарування серед чумаків. Невелика їх кількість зосереджувала в своїх руках по кілька десятків паровиць (пароволових упряжок), значні суми капіталів і ставала чумаками-промисловцями. На другому полюсі стояла переважна більшість чумаків-бідняків, які мали одну — дві пари волів і здебільшого змушені були перевозити чужі вантажі, бути звичайними візниками. їх називали фурщиками. Часто вони зовсім руйнувались і поповнювали масу наймитів, які служили в чумаків-багатіїв.
Поряд з чумаками-промисловцями на селі з числа як державних, так і кріпосних селян різними способами виростали багатії, заможні мельники, олійники, крамарі, лихварі та ін., які, зосереджуючи в своїх руках дедалі більше землі й багатств, обплутували тенетами боргів і нещадно експлуатували бідноту. Значна частина селян руйнувалася, втрачала землі й господарство і перетворювалася на пауперів, наймитів. Не маючи землі, тягла, свого господарства, зубожілий селянин
На Правобережжі графам Браницьким, наприклад, належало близько 300 тис. десятин, князю Лопухіну — 100 тис. десятин. Багато земель роздав царський уряд поміщикам і великим урядовцям на півдні України. Так, барон Штігліц мав 126 тис. десятин, князь Воронцов — 100 тис, князь Лопухін — 100 тис, графиня Скавронська — 55 тис, князь Кочубей — 47 тис. і т. п.
Селяни, які сиділи на поміщицькій землі і були прикріпленими до неї, залишалися, як і раніше, власністю поміщиків, їх кріпаками. Всі поміщицькі землі розподілялися на дві частини: на одній частині велося власне поміщицьке господарство, другу частину становили селянські наділи, і перебували в користуванні селян і за які вони змушені були відробляти на поміщика панщину або платити оброк. Була й друга велика група селян — державні селяни.
Розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.
У першій половині XIX ст. відбувався інтенсивний розклад феодально-кріпосницької системи. Він полягав, насамперед, у розвитку товарно-грошових відносин — розширенні обміну, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, у перетворенні, продуктів праці на товар і підриві натурального характеру господарства. А коли на товар стала перетворюватися і робоча сила, товарне господарство почало переростати в капіталістичне.
Розклад феодально-кріпосницької системи переріс на середину XIX ст. у глибоку кризу, що виявлялася одночасно з товаризацією й руйнуванням натурального характеру господарства також у розвиткові капіталістичної й занепаді поміщицької промисловості, у розшаруванні селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому складанні нових класів — найманих робітників і буржуазії.
Стан сільського господарства
Провідною галуззю економіки України в першій половині XIX ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наявністю кріпосництва. Володіння поміщиків більшістю земель і селян, підневільна кріпацька праця, відстала система господарювання, низький і рутинний стан техніки — все це затримувало піднесення продуктивних сил.
Відсталою, екстенсивною залишалася система ведення господарства. На Лівобережжі і Правобережжі, як і раніше, панівним було трипілля, часто з неправильним чергуванням озимих, ярих та пару і недостатнім угноєнням полів. У Південній Україні, де було багато неосвоєних земель, переважала перелогова система землеробства.
Найбільш поширеними знаряддями обробітку ґрунту були плуг, соха, рало, борона (здебільшого з дерев'яними зубцями). Орали ґрунт переважно важким двоколісним плугом, у який впрягали волів або коней. Сіяли зерно в основному вручну, скошували хліба серпами й косами, а обмолочували ціпом або котками.
Нові явища в розвитку сільського господарства.
Хоча феодально-кріпосницькі відносини гальмували розвиток сільського господарства і прирікали його на відсталість, в ньому протягом першої половини XIX ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які вели до певного зростання продуктивних сил і настійно вимагали ліквідації кріпосництва. Працею й потом трудящих мас економічно освоювались і розорювалися нові, раніше не оброблювані земельні простори, особливо на Півдні України. Від 1778 по 1851 р. посівні площі Півдня України зросли в 25 раз і становили на початок 60-х років XIX ст. понад 6 млн. десятин. Унаслідок розширення внутрішнього й зовнішнього ринку стала збільшуватися товарна частина продукції сільського господарства, в першу чергу поміщицьких економій. Розпочалася спеціалізація землеробства, розвивалися поміщицьке торгове землеробство й тваринництво, стали появлятися нові галузі сільського господарства, такі як тонкорунне вівчарство, цукрове бурякосіяння, збільшувалися посіви пшениці, розгорталося вирощування технічних культур (коноплі, тютюну, льону) для продажу. В поміщицьких господарствах з'являлися нові промислові підприємства, дедалі ширше, особливо на Півдні, застосовувалася вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини, окремі поміщики починали переходити до більш удосконалених, багатопільних сівозмін.
Товаризація поміщицького господарства.
Посилення суспільного поділу праці, розвиток промисловості й торгівлі, поступове відокремлення міста від села і збільшення чисельності міського населення вело до зростання попиту на сільськогосподарські продукти і. отже, розширення внутрішнього ринку. Поряд з цим розширювався і зовнішній ринок. Це створювало сприятливі умови для збуту продукції, що вироблялася на селі, передусім у поміщицьких маєтках. Унаслідок цього посилювалися зв'язки поміщицьких економій з ринком, зростала товарна частина їх продукції. Цей процес товаризації поміщицького господарства найінтенсивніше відбувався у Степовій Україні, і повільніше — на Правобережжі і найслабше — на Лівобережжі. Найраніше й найширше працювати на ринок починали великі поміщицькі маєтки, за ними йшли середні. Дрібні ж господарства поміщиків пристосуватися до ринкових умов здебільшого не могли.
Дедалі ширше втягуючись у товарно-грошові відносини, поміщицькі господарства передусім збільшували виробництво та продаж хліба і особливо пшениці. У середині XIX ст. вони давали 90 % товарного хліба, на селянські ж господарства його припадало лише 10 %. Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. Так, у середині XIX ст. з щорічного врожаю хліба, збираного в Україні, 97,5 % споживалося всередині країни і лише 2,5% вивозилося за кордон. Але й вивіз хліба за кордон, особливо через чорноморсько-азовські порти — Одесу, Бердянськ, Маріуполь, Миколаїв, Таганрог також зростав. З 1815—1819 pp. до кінця 50-х років середньорічний вивіз чотирьох основних хлібів (пшениці, жита, ячменю й вівса) з чорноморсько-азовських портів збільшився майже втричі і в 1856—1859 pp. становив понад 4 млн. четвертей (четверть — міра сипучих тіл — дорівнювала залежно від виду злаку 6—10 пудам). Перше місце займала Одеса, через яку в 50-х роках вивозилося 4/5 всієї кількості хліба, який експортувався з чорноморсько-азовських портів. Якщо до кінця XVIII ст. поміщики південних і західних губерній вивозили на захід продукцію своїх маєтків здебільшого через Ригу і Гданськ, то в першій половині XIX ст. основними центрами експорту стали чорноморсько-азовські порти.
Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, в губерніях: Херсонській, Катеринославській і Таврійській. Широкі родючі простори, близькі до чорноморсько-азовських портів, що давало змогу поміщикам легко експортувати хліб та інші сільськогосподарські продукти за кордон, наявність великих поміщицьких маєтків, мала кількість кріпаків і значний приплив не закріпаченого населення, більш широке застосування машин і вільнонайманої праці,— все це сприяло розвиткові торгового землеробства.
Велику кількість товарного хліба на внутрішній і зовнішній ринок давали також правобережні губернії — Київська, Волинська і Подільська. Так, наприкінці першої половини XIX ст. 40 % всього хліба, що експортувався з Одеси за кордон, давала Правобережна Україна.
Поміщики лівобережних губерній — Полтавської, Харківської й Чернігівської, віддалених від Чорного та Азовського морів і центральних промислових районів Росії, при тодішньому бездоріжжі і відсутності інших засобів перевезення, крім гужового транспорту, а також через вузькість місцевого внутрішнього ринку,— не мали належних умов для продажу хліба, значна частина якого не знаходила збуту. У зв'язку з цим лівобережні поміщики, шукаючи виходу з тупика, переробляли хліб на горілку, змушуючи селян купувати її в своїх шинках, а також збуваючи її на різних ринках.
У цілому ж збільшення поміщиками виробництва хліба на продаж, тобто розвиток товарного землеробства, підривало натуральний характер господарства і було одним з важливих елементів розкладу фєодально-кріпосницької системи.
Пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, поміщики збільшували земельні площі під посівами технічних культур: у Полтавській і Чернігівській губерніях — під тютюном і коноплями, у Катеринославській і Херсонській — під льоном. З другої половини 20-х років, після заснування перших цукрових заводів, на Правобережжі і Лівобережжі стали швидко розширюватися плантації цукрових буряків, що зайняли значне місце в площах, зайнятих під цією культурою в цілому по Росії. З 36 500 десятин, засіяних у 1848—1849 pp. у Росії, 27 700 десятин, або 75,8 % загальної площі було в Україні.
Поряд з торговим землеробством поміщики розвивали й торгове тваринництво. Не тільки для потреб своїх господарств, а й для продажу на внутрішньому і зовнішньому ринках вони розводили й випасали дедалі більшу кількість коней і великої рогатої худоби. Але особливо швидко, зважаючи на безперервно зростаючі потреби у вовні російської суконної промисловості і збільшення на неї попиту за кордоном, розвивалося в першій половині XIX ст. вівчарство, зокрема тонкорунне. У 1850 р. кількість овець в Україні досягла майже 10 млн. голів, з них тонкорунних було близько половини. Найширше тонкорунне вівчарство розвивалося на Півдні України і в Бессарабії. Якщо в 1823 р. у великих поміщицьких господарствах Катеринославської й Херсонської губерній було понад 300 тис. мериносових овець, то в 1848 р. їх стало близько 2 млн. голів. Чимало отар доходили до 50—75 тис. голів кожна, а у найбільших власників, таких, як німецькі колоністи Філіберт і Фейн, було по 100 тис. овець.
Багато вовни з України, передусім південної йшло на суконні фабрики всередині країни, але значна її частина вивозилася й за кордон. Лише за 10 років, протягом 1843—1853 pp., з чорноморських та азовських портів і через сухопутні митниці в Бессарабії було вивезено понад 4 млн. пудів вовни. В останні роки цього періоду чорноморсько-азовський експорт вовни становив 70—72 % всього її вивозу з Росії. За ЗО—50-і роки було вивезено вовни близько 8 млн. пудів на загальну суму понад 125 млн. крб.
Однією з ознак товаризації поміщицьких господарств і розкладу феодально-кріпосницької системи було заснування й розширення поміщиками промислових підприємств, які, хоч і ґрунтувалися на праці кріпаків, але їх продукція переважно йшла на продаж. Це були борошно, крупи, горілка, сукно, полотно, залізо, чавун, мило, шкіри, цукор, скло та інші вироби. Найбільше місце поміщицькі підприємства займали у винокурній (ґуральництві), суконній, цукровій і селітряній галузях промисловості. В інших галузях: залізоробній, порцеляновій, паперовій, скляній, шкіряній і т. п. — поміщицькі підприємства відігравали менш істотну роль. Загальною тенденцією розвитку промисловості в першій половині XIX ст. було поступове витіснення поміщицьких, вотчинних підприємств купецькими, Капіталістичними. Розширення внутрішнього й зовнішнього ринку і зв'язана з ним товаризація поміщицького господарства викликала в поміщиків намагання збільшити кількість вироблюваної продукції для продажу, а звідси — зацікавленість в інтенсифікації виробництва і підвищенні продуктивності своїх маєтків. У зв'язку з цим стає більш розповсюдженим вживання найманої праці й застосування машин, що було також однією з рис розкладу феодально-кріпосницької системи. Оскільки в південних губерніях — Херсонській і Катеринославській кріпаків було мало, а торгове зерноробство там розвивалося дуже інтенсивно, отже, робочих рук не вистачало, південні поміщики уже в першій половині XIX ст. раніше й ширше від поміщиків інших місцевостей вдавалися до найманої праці (селян-втікачів, оброчних селян, що йшли сюди на заробітки, тощо). Однак і поміщики всіх інших губерній теж наймали робітників, особливо в час сінокосу й збирання врожаю, а також на підприємства, де була потрібна кваліфікована робоча сила.
Крім того, для підвищення продуктивності свого виробництва поміщики, особливо в Степовій Україні, стали дедалі ширше застосовувати в своїх маєтках сільськогосподарські машини — сіялки, віялки, косилки, молотарки та ін. Ці машини вони здебільшого довозили з-за кордону або купували на місцевих і російських заводах, які стали засновуватися в цей час.
Одним із поміщиків того часу, який виступав за раціональне ведення сільського господарства, був Василь Назарович Каразін (1773—1842) — учений, винахідник, засновник Харківського університету, видатний громадський діяч. Він виступав за більш раціональне ведення сільського господарства. Його зусиллями в 1811 р. в Харкові було засновано Філотехнічне товариство, яке об'єднало близько 100 членів і закликало поміщиків переходити до кращих методів господарювання. Сам Каразін у своєму маєтку в с Кручик на Харківщині створив хімічну лабораторію, метеорологічну станцію і дослідне поле. Звертаючись до поміщиків із закликом раціоналізувати своє господарство, Карамзін писав: «Час порушити нашу солодку дрімоту. Вже стає очевидно, що доходи, які ґрунтуються на господарстві наших предків, недостатні для задоволення наших витрат, що дедалі зростають». Але більшість спроб передових поміщиків раціоналізувати своє господарство закінчувалася крахом, оскільки вони ґрунтувалися на основі кріпосницької системи, зокрема на підневільній кріпацькій праці.
Проте в цілому зростання поміщицького торгового землеробства й тваринництва, заснування в поміщицьких маєтках підприємств, що працювали значною мірою на ринок, застосування машин і вільнонайманої праці,— все це підривало натуральний, самодостатній характер поміщицьких господарств, свідчило про розклад феодально-кріпосницької системи і формування нових, капіталістичних відносин.
Посилення й становище експлуатації поміщицьких селян.
У першій половині XIX ст., як і раніше, феодальна економіка ґрунтувалася на праці селянства. Селянство не було однорідним як за своїм правовим становищем, так і за майновим станом, заможністю. Селяни поділялися, передусім, на дві великі групи:
1) поміщицькі, що були власністю поміщиків, їхніми кріпаками;
2) державні (казенні), які були власністю держави, а не окремих поміщиків.
Напередодні реформи (1857 р.) в Україні серед усієї маси селянства, поміщицькі селяни-кріпаки становили понад 50 %. У цілому їх було близько 5,3 млн. чол., в тому числі на Правобережжі понад 3 млн. чол., або 58 % загальної кількості населення, на Лівобережжі — 1,7 млн. чол., або 35 % і на Півдні України — 600 тис, або 25 % усього населення.
Оскільки в Україні були родючі землі, у ряді районів зручні умови для експорту продукції і, отже, сприятливі можливості для ведення власного господарства поміщиків, основною формою експлуатації селян-кріпаків була панщина, відробітна рента. На оброці тут було лише трохи більше 1 % кріпаків, решта — майже 99 % — відробляли панщину.
Зі збільшенням на внутрішньому й зовнішньому ринках попиту на хліб та інші сільськогосподарські продукти, поміщики, щоб якнайбільше виробити цих продуктів для продажу, посилювали феодальну експлуатацію своїх селян, часто доводячи її до крайніх, нелюдських меж. Насамперед, розширюючи свою власну ріллю й пасовища, поміщики зменшували або й зовсім відбирали в селян їхні надільні землі, переводили їх на віддалені або неродючі грунти. Ще в другій половині XVIII ст. на Лівобережжі в користуванні селян перебувало 75 % всієї поміщицької землі (без лісу), а наприкінці 50-х років XIX ст.— лише 39 %. Напередодні реформи 1861 р. селянськими наділами було зайнято на Правобережжі 37 % поміщицьких земель, а на Півдні, в Новоросії —14,3%. Багато селян були зовсім позбавлені наділів (халупники), інші мали тільки садибу (городники). Значну частину обезземелених селян поміщики переводили в число дворових людей, які постійно жили й працювали в панському маєтку. Якщо за дев'ятою ревізією (1850—1852 pp.) на Україні дворових налічувалося 56,5тис.чол. (по Росії — 519,4 тис), то за десятою ревізією (1857—1859 рр.) їх уже числилося 180 тис.чол. (по Росії — 723,7 тис.чол.). Крім того, поширювалася місячина, коли поміщик зобов'язував селянина постійно, щоденно працювати на панщині, а за це видавав місячне утримання натурою (місячину).
Прагнучи діставати якнайбільше зиску, поміщики примушували працювати своїх кріпаків на панщині 4—5— 6 днів на тиждень, а то й у неділю. Щоб зацікавити селян працювати інтенсивніше, вони вдавалися до урочної системи, при цьому часто визначали такі на день «уроки», що їх треба було відробляти по 2—3 дні. У народній пісні про це говориться так:
Молотив я в понеділок,
Молотив я і в вівторок,
Обмолотив я в вівторок,
Лишилося снопів сорок,
А в середу докінчив —
День панщини одробив.
Крім відробляння панщини, поміщики змушували селян виконувати різноманітні інші повинності — рубати ліс, перевозити поміщицькі продукти на ринок, вартувати маєток, прясти нитки, вибілювати полотно, а також платити різні грошові й натуральні побори (приносити панові мед, курей, качок, яйця тощо).
Нарешті, поміщик повністю розпоряджався особою селянина-кріпака — він міг його продати, подарувати, програти в карти, віддати в рекрути. Поміщики жорстоко знущалися з селян, катували їх, забирали до себе й ґвалтували жінок та дівчат, розлучали батьків і дітей, одним словом, фактично були повними господарями особи й життя селянина і його сім'ї.
Великий український поет Т. Г. Шевченко, викриваючи поміщицьке гноблення селян, так малював кріпосницький «рай»:
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднее мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
Спроби царського уряду врегулювати відносини між поміщиками й селянами.
Невпинне посилення феодальної експлуатації й поміщицької сваволі викликало рішучий протест і зумовлювало зростання селянських рухів. Щоб хоч у якійсь мірі послабити селянське невдоволення, царський уряд, беззастережно захищаючи інтереси кріпосників, протягом першої половини XIX ст. робив окремі спроби врегулювати відносини між селянами та поміщиками.
20 лютого 1803 р. уряд Олександра І видав указ про «вільних хліборобів», за яким поміщики діставали право відпускати за викуп селян (за взаємною згодою) на волю з наділенням їм у власність землі. Однак цей указ реального значення не мав, бо на кінець 50-х років в Україні було тільки 11 тис. «вільних хліборобів» (всього по Росії 153 тис. чол.). До того ж вони, крім викупу поміщикам, платили подушну подать, відправляли рекрутську і земські повинності, не відчуваючи, отже, істотного полегшення.
2 квітня 1842 р. було видано царський указ про зобов'язаних селян. Він надавав поміщикам право укладати з селянами, за взаємним погодженням, договори про наділення їх землею за певні повинності — відробляння панщини або сплату грошового оброку. Після укладення й затвердження договору такі селяни називалися зобов'язаними селянами. їх становище нічим істотно не відрізнялося від звичайних кріпаків, оскільки вони залишалися прикріпленими до землі поміщика, мусили виконувати на його користь повинності, а він зберігав за собою повне право власності на всі землі, право управління всіма селянами й право вотчинної поліції. До того ж на 1855 р. зобов'язаними в Україні, в основному в Подільській губернії, стали всього приблизно І0 тис.чол.
Інвентарна реформа на Правобережній Україні.
Однією зі спроб розрядити напруженість селянської боротьби було проведення царським урядом у 1847—1848 рр. так званої інвентарної реформи на Правобережній Україні. Проводячи цю реформу, царизм мав на меті видати себе за захисника інтересів місцевих українських селян і використати їх у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, в якому брала участь значна частина правобережних польських поміщиків.
На Правобережній Україні ще з XVI ст. поміщики складали описи своїх маєтків, які називалися інвентарями (лат. inventarium — опис). До них заносилися відомості про кількість землі, її розподіл на поміщицьку й селянську, число селянських дворів, їх інвентар, у них визначався розмір панщини та інших повинностей, що їх мали виконувати селяни на користь поміщиків. Інвентарі складалися з волі самих поміщиків, самі ж вони визначали розміри селянських, наділів і повинностей.
Царський уряд, щоб певною мірою регламентувати відносини між поміщиками й селянами й цим залучити на свій бік селян, запровадив обов'язкове складання інвентарів. З цією метою в травні 1847 р. були опубліковані «Правила для управления имениями по утвержденным для оных инвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». 29 грудня 1848 р. було видано ці інвентарні правила в новій редакції, що для селян була гіршою за першу.
За інвентарними правилами вся земля, яка перебувала на час їх запровадження в життя у користуванні селян, мала залишатися у них без усякої зміни, тобто формально поміщики не мали права її зменшувати. За цю землю, в залежності від розмірів ділянок, селяни мусили виконувати на поміщика повинності: тяглові — по три дні тяглових з упряжкою і по одному — жіночому на тиждень, напівтяглові (мали 1/2 наділу) — по два дні піші і по одному жіночому. Городники за користування садибою й городньою землею платили оброк або відробляли панщину 24 дні на рік. Всі селяни, крім того, відбували на користь поміщика додаткові повинності: 8 днів будівельних на рік, 12 літніх згінних днів, два рази в місяць іти в нічний караул до поміщика і т. д.
Практично селяни не дістали полегшення, а часто їх становище навіть погіршувалося, бо інколи визначені за інвентарями повинності були більшими, ніж вони були раніше, а наділи меншими. Селяни залишилися у повній владі поміщиків. «Поміщик, — говорилося в інвентарних правилах, — є безпосередній господар в маєтку і наглядач за порядком та спокоєм між селянами». Крім того, контролю за здійсненням інвентарних правил встановлено не було, і поміщики робили все, що хотіли. Про це в народній пісні співається:
Зразу добре радилися;
Заповняли «йовантарії»,
А там стали шкуру дерти
Як і спершу дерли,—
Цілий тиждень верзувати,
Як і верзували,—
А в неділю ранесенько
До випасу гнати;
Отамани з батогами,
3 нагаем — гуменний,
На роботу цілий тиждень
Гонять, мов скажених.
Отже, всі заходи царизму по врегулюванню відносин між поміщиками й селянами не приносили реального поліпшення життя експлуатованим селянам. Царський уряд робив усе для збереження влади кріпосників і посилення гноблення народних мас.
Погіршення становища державних селян.
Великою й неоднорідною за своїм складом була група державних (казенних) селян. У 1857 р. державних селян на Україні було понад 5,2 млн. чол. або близько 50 % селянського населення, в тому числі на Лівобережжі — 53%, на Правобережжі — 22% і на Півдні — 51 % (всього по Росії було понад 16 мли. чол. державних селян). До числа державних селян належали селяни, що жили на казенних і власних землях, козаки Чернігівської й Полтавської губерній, селяни-однодвірці (походили з російських служилих людей і здебільшого мали лише двір), кіннозаводські селяни, вільні хлібороби, іноземні колоністи, колишні старостинські, коронні й монастирські селяни, селяни, приписані до казенних промислових підприємств, євреї-землероби, вільні матроси, нижні військові чини і їхні діти та ін. Значна частина державних селян України (на середину 50-х років 674 тис. чол.) була на становищі військових поселенців.
Сидячи на державній (казенній) землі, будучи власністю держави (казни) і вважаючись особисто вільними, державні селяни за характером відбування повинностей розпадалися на дві групи. Одна група — це селяни, які платили на користь держави, в казну оброк (податки грошима й натурою) і перебували, отже, на оброчному становищі. На оброчному становищі була більшість державних селян Лівобережної й Південної України. Друга група — це селяни, які перебували на так званому господарському становищі. Села, в яких жили ці державні селяни, віддавалися казною на певний час поміщикам-посесорам в оренду. Селяни мусили виконувати на них панщину та інші повинності. Фактично вони були в такому ж тяжкому становищі, як і поміщицькі селяни-кріпаки. На господарському становищі перебувала переважна частина державних селян Правобережної України, Білорусі і Прибалтики.
Як і поміщицькі селяни, державні селяни зазнавали дедалі більшого гноблення й експлуатації від феодальної держави та поміщиків. Особливо тяжким було становище державних селян Правобережної України, які перебували на господарському становищі. Взявши в тимчасову оренду казенний маєток, поміщик-посесор ставав повним його господарем і намагався дістати від державних селян, які там жили, якнайбільше зиску. З цією метою він зменшував селянські наділи і за цей рахунок розширював свої власні ґрунти, збільшував розміри панщини, чиншу й натуральних данин. Крім постійної панщини (не менше 2—3 днів на тиждень), орендар змушував селян відбувати й численні додаткові повинності: ґвалти або згони (гуртові сільськогосподарські роботи), шарварки (гуртові будівельно-ремонтні роботи), варту, подорожчизну та ін. Разом з панщиною селяни мали давати орендареві натуральні данини — хлібом, яйцями, птицею, медом та іншими продуктами, а також платити різні грошові збори. Хоча розміри повинностей і фіксувалися в люстраціях, інвертарях, контрактах, але фактично вони залежали від волі поміщика-посесора, бо ніякого контролю з боку царських властей не було. До того ж селяни мусили ще платити на користь держави подушний податок та різні земські збори, які весь час зростали.
Державні селяни Лівобережної й Південної України, які були прикріплені до землі й перебували на оброчному становищі, платили в казну великі податки: подушне, оброк, земські й мирські збори, відбували рекрутську, гужову, шляхову, будівельну та інші повинності.
В цілому розміри податків державних селян трохи більше, ніж за століття, від 20-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., зросли в 9—10 разів. На податки в селянина ішло не менше 40 % річного доходу.
Дедалі зростаюча експлуатація державних селян — відбирання в них поміщиками земель, зростання панщини та інших повинностей, невпинне збільшення податків і поборів, нестримне знущання й сваволя орендарів та урядовців — вели до розорення, фізичного вимирання державних селян, до різкого падіння платоспроможності казенного села, зростання недоїмок і зменшення доходів казни, а також до посилення невдоволення селян і піднесення селянських рухів.
Реформа управління державними селянами.
Щоб послабити гостроту селянської боротьби й піднести платоспроможність казенного села, царський уряд в 1837—1841 pp. провів реформу управління державними селянами. Було створено міністерство державних маєтностей на чолі з генералом графом П. Кисельовим. Йому були підпорядковані губернські палати державних маєтків, які через окружних начальників і мали управляти державними селянами. На місцях державні селяни дістали право обирати сільські й волосні управління, сільські й волосні розправи (суди), повністю залежні від царських чиновників. Частково збільшувались земельні наділи державних селян, влаштовувалося переселення останніх у багатоземельні місцевості, вводився оброк із землі й доходів від промислів замість подушного обкладення.
Відповідно до виданого в 1839 р. положення про управління державними маєтностями у західних губерніях на Правобережній Україні, в Білорусі й Литві почалася ліквідація здачі казенних маєтків в оренду поміщикам і переведення державних селян на оброчне становище, яке завершилося тільки в 1859 р.
Реформа управління державними селянами, хоч і внесла деякі зміни в їхнє становище, в цілому не ліквідувала їх феодальної залежності й експлуатації, не поліпшила їх забезпеченості землею, не припинила їхнього руйнування й деградації, а лише відкрила деякі шляхи для більш швидкого зростання заможної групи селян і, отже, для швидшого розвитку капіталістичних відносин.
Розвиток капіталістичних відносин у селянському господарстві. Посилення розшарування селянства.
Руйнування натурального господарства та розвиток капіталістичного укладу відбувалися не тільки в поміщицьких, а й у селянських господарствах.
Хоч через наявність кріпосництва й повільно, але зростала товаризація селянських господарств. Щоб оплачувати державі й поміщикам численні податки та побори, селяни змушені були частину своєї продукції, часто навіть необхідної, продавати на ринку, переважно на внутрішньому, — на дрібних ярмарках, місцевих торгах і базарах. Насамперед, вони продавали хліб. Як уже вказувалося вище, товарність селянського хліба була невисокою. У загальній масі товарного хліба, що , йшов на внутрішній і зовнішній ринок, селянський хліб становив лише 10 %. Більше його давали господарства заможних селян та іноземних колоністів, які були поселені царським урядом на Півдні і діставали від нього численні пільги та привілеї.
У селянських господарствах, особливо поблизу міст і промислово-торгових містечок, розвивалося промислове городництво й садівництво. Селяни вирощували й продавали картоплю, цибулю, часник, капусту, кавуни, дині, огірки, груші, яблука, вишні і т. п. З селянських господарств надходили також на ринок прядиво й олія з конопель, тютюн. З заснуванням цукрових заводів частина селянських земельних площ була зайнята під цукровими буряками, які збувалися на ці заводи.
Товаризувалося, хоч ще повільніше, ніж землеробство, й селянське тваринництво. Найбільш це було помітно у вівчарстві. Славилися, зокрема, решетилівські смушки (с. Решетилівка на Полтавщині). Селяни продавали молоко, сир, м'ясо, масло, сало, використовували продукти скотарства й вівчарства як сировину для домашніх промислів (вичинка шкур, смушків, вироблення сукна та ін.). Займаючись бджільництвом, селяни продавали мед і віск.
У першій половині XIX ст. у селянських господарствах продовжували розвиватися промисли.
Селянські промисли були різноманітними. Це — чинбарство, кушнірство, вироблення сукна й полотна, пошиття одягу і взуття, гончарство, обробка дерева — виготовлення бочок і діжок (бондарство), возів, коліс, дерев'яного посуду, викурювання смоли й дьогтю, випалювання деревного вугілля, ткання рядовини для мішків, попит на які зріс у зв'язку з розвитком хлібної та соляної торгівлі, тощо. Найширше промислами займалися державні селяни, які перебували на оброчному становищі, при цьому найбільше ремісників і кустарів було серед оброчних державних селян Полтавської і Харківської губерній. Поступово в селянські промисли проникав скупник, який відрізав кустарів від ринку збуту й сировини і з часом підпорядковував їх собі, перетворюючи фактично в найманих робітників і влаштовуючи капіталістичну роботу на дому.
Великого розмаху в першій половині XIX ст. набув чумацький промисел, відомий ще з другої половини XV ст. Розвиткові його в цей час сприяли приєднання Криму до Росії, визволення з-під польсько-шляхетського панування Правобережної України та возз'єднання її з Україною Лівобережною в складі Російської держави і ліквідація, внаслідок цього, спустошливих татаро-турецьких набігів і митних перегородок на півдні і Правобережжі. Змінився й сам характер чумацького промислу. Якщо раніше чумаки займалися в основному торгівлею сіллю й рибою, то з початку XIX ст., з розкладом феодально-кріпосницької системи, розвитком товарно-грошових відносин, при слабості й недосконалості транспорту і з посиленням потреби в перевозу чумацтво з торгового стає торгово-візницьким промислом. Чумаки купували випарну і кам'яну сіль в Криму, Бессарабіі, в Бахмутському і Слов'яносербському повітах, сушену, в'ялену і солону рибу на Дону, Волзі, на Азовському і Чорноморському узбережжях і звідти розвозили і продавали по всій Україні і багатьох місцевостях Росії. У 40—50-і роки XIX ст. в Україну щороку привозилось приблизно 8 млн. пудів солі і 2,5 млн. пудів риби. Основну частину транспортували чумаки. Крім солі й риби, чумаки торгували різними сільськогосподарськими продуктами, промисловими виробами, будівельними матеріалами — хлібом, медом, воском, цукром, дьогтем, смолою, прядивом, горілкою, кам'яним вугіллям, крейдою, алебастром та ін.
Разом з чумацькою торгівлею розвивалося й візникування, коли чумаки й спеціальні візники перевозили різноманітні товари на далекі відстані, на ярмарки в різні українські й великоруські міста, в чорноморсько-азовські порти. Протягом 40—50-х pp. чумаки транспортували щорічно 60—80 млн. пудів різноманітних вантажів, для перевозу яких використовувалось по 600—800 тис. маж або хур (возів). Особливо багато перевозилося хліба — 25— 40 млн. пудів, які йшли на експорт через чорноморсько-азовські порти.
Торгівлею і транспортуванням вантажів чумаки займалися не лише в Україні. Вони їздили по великій території — у російські міста й села аж до Уралу, Середньої Азії, Москви, Нижнього Новгорода, а на заході — до кордонів Польщі.
Чумацький промисел відігравав велику роль у розширенні торгівлі та товарно-грошових відносин, у зміцненні економічних зв'язків між різними районами України, а також між Україною й іншими місцевостями Росії.
Чумацьким промислом займалися різні групи населення — державні й поміщицькі селяни, міщани, дрібні поміщики. Найбільшу частину чумаків становили державні селяни, зокрема державні селяни Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній. З розширенням чумацтва відбувалося швидке розшарування серед чумаків. Невелика їх кількість зосереджувала в своїх руках по кілька десятків паровиць (пароволових упряжок), значні суми капіталів і ставала чумаками-промисловцями. На другому полюсі стояла переважна більшість чумаків-бідняків, які мали одну — дві пари волів і здебільшого змушені були перевозити чужі вантажі, бути звичайними візниками. їх називали фурщиками. Часто вони зовсім руйнувались і поповнювали масу наймитів, які служили в чумаків-багатіїв.
Поряд з чумаками-промисловцями на селі з числа як державних, так і кріпосних селян різними способами виростали багатії, заможні мельники, олійники, крамарі, лихварі та ін., які, зосереджуючи в своїх руках дедалі більше землі й багатств, обплутували тенетами боргів і нещадно експлуатували бідноту. Значна частина селян руйнувалася, втрачала землі й господарство і перетворювалася на пауперів, наймитів. Не маючи землі, тягла, свого господарства, зубожілий селянин
